Подія, про яку у військових і політичних колах Трансатлантичної спільноти протягом останніх двох років говорили лише як про можливість, відбулася.
Минулого тижня на військовій базі під Анкарою один за одним приземлилися вісім військово-транспортних літаків Російської Федерації з компонентами систем протиповітряної й протиракетної оборони С-400. Тим самим почалася практична фаза реалізації скандального контракту на поставку згаданих систем між членом НАТО Туреччиною і державою, яку в НАТО розглядають як основну загрозу своїй безпеці, — Росією. Попереду ще розгортання С-400, навчання персоналу й постановка комплексів на бойове чергування. "Усвідомлена необхідність", — приблизно так схарактеризував цей крок турецький міністр оборони Х.Акар у телефонній розмові зі своїм американським колегою, яка відбулася щойно поставки обладнання почалися.
Позиції США й Туреччини в питанні С-400 діаметрально протилежні. США не раз закликали свого стратегічного союзника й партнера по НАТО відмовитися від закупівель російських систем, які неможливо інтегрувати в системи управління й радіолокації НАТО. Крім того, оскільки російські комплекси за своїми тактико-технічними характеристиками призначені для боротьби з авіацією і ракетною зброєю країн НАТО, вони мають у своєму складі радари, навчені розрізняти відповідні цілі. Ба більше, за твердженням фахівців, ці радари вміють запам'ятовувати нові цілі, що потрапляють у їхнє поле зору. Це означає, що новітні універсальні бойові літаки останнього покоління F-35, на розробку яких США витратили десятки мільярдів доларів, стануть більш уразливими для російських систем ПРО, щойно радари С-400 їх засічуть. Тому США й висунули Туреччині ультиматум: або С-400, або F-35. Але ж Туреччина вже отримала чотири такі літаки, почала виробництво понад 900 деталей для них, і турецькі пілоти розпочали навчання в США.
З боку Туреччини головним ініціатором і пропонентом
контракту з РФ на поставку С-400 став особисто президент Р.Ердоган. Він
багато разів й на всіх рівнях захищав своє рішення придбати в Росії
С-400, апелюючи до серйозної небезпеки, яка нібито загрожує його країні,
ніколи не деталізуючи, про що ж ідеться. Водночас, попри весь драматизм
нинішньої ситуації, її джерела слід шукати в минулому десятилітті. У
2009 р. (нагадаємо, це рік найжорстокішої світової фінансової кризи)
Туреччина оголосила тендер на поставки "Систем протиповітряної й
протиракетної оборони великого радіусу дії". Очікувалося, що тендер
завершиться 2010 р. Серед тих, хто подав заявки, були американські
Raytheon і Lockheed Martin із системами Patriots, китайська компанія
CPMIC із системами FD-2000 (HQ-9) і Рособоронекспорт із С-400. Пізніше
відгукнувся і французько-італійський консорціум Eurosam із комплексами
SAM P/T. Потім 2010 р. на Лісабонському саміті НАТО було оголошено про
намір США розгорнути проєкт Ballistic Missile Defense, який надав би
всім європейським членам НАТО парасольку від ракетних і повітряних атак.
Однак реалізація цієї ініціативи потребувала часу, а у
2011 р.
почалася сирійська криза. Туреччина поспішила обрати переможця, яким
став китайський консорціум. І тут з'ясувалося, що США категорично проти.
Китайські системи несумісні з системами НАТО і, крім того, китайці
перебувають під американськими санкціями. Тендер скасували, але
наполегливі вимоги Туреччини щодо захисту почули, й на кордоні з Сирією
з'явилися німецькі Patriots, надані Туреччині в оренду. Вони так жодного
разу й не вистрілили, і пізніше німці вирішили достроково відправити їх
додому через дороге утримання. Саме після цього в Туреччині і
заговорили про С-400, і особливо голосно — після "примирення" з Росією, у
контексті збитого, як потім було заявлено, помилково Су-24.
США виступили категорично проти поставок С-400, справедливо вважаючи, що таке близьке сусідство оборонних систем НАТО й сучасних російських комплексів неприпустиме. Туреччина наполягала на своєму, намагаючись домовитися з Вашингтоном на рівні міністрів оборони й іноземних справ, а потім і президентів двох країн. Ердоган не скупився на різкі заяви на адресу США, стверджуючи, що ніхто не може обмежувати право Туреччини купувати ту зброю, яка їй потрібна. США наполягали на своєму, адже один з аспектів цієї історії — це авторитет Вашингтона, який укотре поставили під сумнів. Раніше США вже відмовляли Туреччині в поставках Patriots, побоюючись, що у разі розміщення в прикордонних із Сирією районах терористи можуть їх захопити. Тепер, якщо дотримуватися логіки турецького керівництва, ті ж США не дають можливості Туреччині забезпечити власну безпеку за допомогою Росії. Риторика Ердогана зайшла так далеко, що він заговорив про спільне виробництво таких систем з Росією на території Туреччини. Нібито пункт про передачу відповідних технологій передбачено контрактом. І це вже зовсім інша історія.
Після того, як стало відомо, що поставки почалися, Пентагон скликав брифінг, щоб оголосити про санкції проти Туреччини. Однак пізніше захід скасували на вимогу Білого дому. Ердоган навіть заявив, що Трамп заблокує санкції, на яких наполягає Конгрес. На саміті "двадцятки" в Осаці два лідери мали розмову, після якої тональність заяв США з приводу цієї угоди пом'якшилася. Ризикнемо припустити, що причиною такого розвитку подій стали пояснення, запропоновані американцям турецькою стороною, а саме: купівля й розміщення С-400 не мають нічого спільного з порушенням зобов'язань трансатлантичного партнерства. Просто в день перевороту 15 липня 2016 р. спочатку над Анкарою, а потім слідом за літаком Ердогана, що прямував із Даламана в Стамбул, летіли не російські винищувачі, а цілком турецькі F-16 американського виробництва. Вони ж нібито бомбили турецький парламент. Про це, вже не приховуючи, пишуть в американських ЗМІ професори з турецькими прізвищами. С-400 розмістять під Анкарою, аби убезпечити столицю від можливих майбутніх переворотів. Жодного бізнесу, просто особисте. Слід вважати, що Трампу такі аргументи набагато ближчі й зрозуміліші, ніж технічні деталі щодо F-35. Можна також припустити, що президент ТР Ердоган запевнив Трампа, що F-35 не літатимуть поблизу радарів С-400.
З боку Туреччини головним ініціатором і пропонентом
контракту з РФ на поставку С-400 став особисто президент Р.Ердоган. Він
багато разів й на всіх рівнях захищав своє рішення придбати в Росії
С-400, апелюючи до серйозної небезпеки, яка нібито загрожує його країні,
ніколи не деталізуючи, про що ж ідеться. Водночас, попри весь драматизм
нинішньої ситуації, її джерела слід шукати в минулому десятилітті. У
2009 р. (нагадаємо, це рік найжорстокішої світової фінансової кризи)
Туреччина оголосила тендер на поставки "Систем протиповітряної й
протиракетної оборони великого радіусу дії". Очікувалося, що тендер
завершиться 2010 р. Серед тих, хто подав заявки, були американські
Raytheon і Lockheed Martin із системами Patriots, китайська компанія
CPMIC із системами FD-2000 (HQ-9) і Рособоронекспорт із С-400. Пізніше
відгукнувся і французько-італійський консорціум Eurosam із комплексами
SAM P/T. Потім 2010 р. на Лісабонському саміті НАТО було оголошено про
намір США розгорнути проект Ballistic Missile Defense, який надав би
всім європейським членам НАТО парасольку від ракетних і повітряних атак.
Однак реалізація цієї ініціативи потребувала часу, а у
2011 р.
почалася сирійська криза. Туреччина поспішила обрати переможця, яким
став китайський консорціум. І тут з'ясувалося, що США категорично проти.
Китайські системи несумісні з системами НАТО і, крім того, китайці
перебувають під американськими санкціями. Тендер скасували, але
наполегливі вимоги Туреччини щодо захисту почули, й на кордоні з Сирією
з'явилися німецькі Patriots, надані Туреччині в оренду. Вони так жодного
разу й не вистрілили, і пізніше німці вирішили достроково відправити їх
додому через дороге утримання. Саме після цього в Туреччині і
заговорили про С-400, і особливо голосно — після "примирення" з Росією, у
контексті збитого, як потім було заявлено, помилково Су-24.
США виступили категорично проти поставок С-400, справедливо вважаючи, що таке близьке сусідство оборонних систем НАТО й сучасних російських комплексів неприпустиме. Туреччина наполягала на своєму, намагаючись домовитися з Вашингтоном на рівні міністрів оборони й іноземних справ, а потім і президентів двох країн. Ердоган не скупився на різкі заяви на адресу США, стверджуючи, що ніхто не може обмежувати право Туреччини купувати ту зброю, яка їй потрібна. США наполягали на своєму, адже один з аспектів цієї історії — це авторитет Вашингтона, який укотре поставили під сумнів. Раніше США вже відмовляли Туреччині в поставках Patriots, побоюючись, що у разі розміщення в прикордонних із Сирією районах терористи можуть їх захопити. Тепер, якщо дотримуватися логіки турецького керівництва, ті ж США не дають можливості Туреччині забезпечити власну безпеку за допомогою Росії. Риторика Ердогана зайшла так далеко, що він заговорив про спільне виробництво таких систем з Росією на території Туреччини. Нібито пункт про передачу відповідних технологій передбачено контрактом. І це вже зовсім інша історія.
Після того, як стало відомо, що поставки почалися, Пентагон скликав брифінг, щоб оголосити про санкції проти Туреччини. Однак пізніше захід скасували на вимогу Білого дому. Ердоган навіть заявив, що Трамп заблокує санкції, на яких наполягає Конгрес. На саміті "двадцятки" в Осаці два лідери мали розмову, після якої тональність заяв США з приводу цієї угоди пом'якшилася. Ризикнемо припустити, що причиною такого розвитку подій стали пояснення, запропоновані американцям турецькою стороною, а саме: купівля й розміщення С-400 не мають нічого спільного з порушенням зобов'язань трансатлантичного партнерства. Просто в день перевороту 15 липня 2016 р. спочатку над Анкарою, а потім слідом за літаком Ердогана, що прямував із Даламана в Стамбул, летіли не російські винищувачі, а цілком турецькі F-16 американського виробництва. Вони ж нібито бомбили турецький парламент. Про це, вже не приховуючи, пишуть в американських ЗМІ професори з турецькими прізвищами. С-400 розмістять під Анкарою, аби убезпечити столицю від можливих майбутніх переворотів. Жодного бізнесу, просто особисте. Слід вважати, що Трампу такі аргументи набагато ближчі й зрозуміліші, ніж технічні деталі щодо F-35. Можна також припустити, що президент ТР Ердоган запевнив Трампа, що F-35 не літатимуть поблизу радарів С-400.
І все-таки санкції, скоріш за все, застосують, оскільки США не можуть поставити під сумнів свою здатність карати неслухняних. Питання, якими будуть це санкції, залишається неясним. Ясно лише, що угода щодо С-400, особливо з перспективою виробництва таких систем у ТР, уже завдала серйозної шкоди відносинам Туреччини з США, які й без того перебувають у стані перманентного конфлікту. Туреччина не може пробачити Білому дому самоусунення від сирійських проблем, підтримку курдів у Північній Сирії, відмову видати Фетхуллаха Гюлена, якого обвинувачують в організації перевороту 15 липня 2016 р. Позиції сторін розходяться в питаннях Ірану й Ізраїлю, стосовно Саудівської Аравії та Кіпру. США, своєю чергою, не можуть закрити очі на арешти співробітників своїх дипломатичних місій з-поміж місцевого персоналу, порушення у сфері свободи слова, довге й безпідставне перебування під вартою американського проповідника Ендрю Бронсона і зближення з Росією, в якому контракт по С-400 усього лише епізод.
Фахівці зазначають, що до всіх нюансів С-400 — це комплекси, рекламовану ефективність яких ніколи не було підтверджено на практиці. Росія дуже вдало здійснює їх просування на ринках озброєнь, ґрунтуючись лише на даних випробувань. Тому цілком можливо, питання забезпечення безпеки Туреччини як члена НАТО й усе ще стратегічного союзника США розв'язуватимуть інакше.
А от той факт, що Туреччина стрімко зближується з Росією, не може не турбувати й Україну, хоча, приміром, про "Турецький потік" перестав згадувати ще Порошенко.
С-400 — це квіточки у порівнянні з просуванням проекту з будівництва атомної станції "Аккую", яка, за дивним збігом обставин, теж будується за контрактом 2010 р., підписаним приблизно в той самий час, коли виникла ідея і про С-400. Російська АЕС — це й російське паливо, і управління радіоактивними відходами, і, власне, безпека ядерного об'єкта, розташованого не так уже й далеко від сирійського кордону й військових баз РФ у Латакії. Такі проекти зв'язують країни на десятиліття, якщо не назавжди. На наших очах Туреччина стає не тільки ракетною державою, але й ядерною, нехай поки що й виключно в мирних цілях. І відбуваються ці трансформації під пильним контролем Кремля, для якого контр-розширення на Захід теж обґрунтовується "усвідомленою необхідністю" "загрози з боку НАТО", як і розхитування основ європейської й трансатлантичної спільнот.
Схоже, відвічна мрія Імперії — контроль над Босфором і повернення "Царьграда" — стає на міліметр ближчою. Відносини між Туреччиною і США з одного боку та Росією — з другого, стають, без сумніву, ключовим чинником регіональної безпеки. Нашої безпеки зокрема.
Коли порівнюють ці навчальні місії, це не просто видає повне нерозуміння людиною їх обох, але й вказує на
