8 серпня 2008 вперше після безладного відступу радянських військ з Афганістану та виведення контингентів з колишніх радянських республік, Росія відправила свої війська за кордон. Причому, це були не голодні новобранці, яких кинули як гарматне м'ясо на Північний Кавказ проти чеченських сепаратистів в 1999 і 2000 роках, коли Володимир Путін тільки прийшов до влади. На цей раз в дорогу вирушили добре навчені і озброєні війська, які чітко підпорядковувалися наказам без не зайве сплесків насильства. Не можна не визнати, за вісім років Путін створив у Росії справжню армію. Міць Росії росла на запасах нафти і газу, котирування яких були як ніколи високі.
Всього через п'ять днів після початку наступу (воно, як стверджується, стало відповіддю на спробу Тбілісі повернути собі вийшла з-під контролю ще в 1990-х роках Південну Осетію) російська армія фактично поділила Грузію надвоє і підійшла до столиці. Захоплений зненацька Європа виявилася не в силах відреагувати на вчинок рішучої людини, який завжди був на крок попереду. Прислухалася вона і до аргументів Кремля, який стверджує, що російського ведмедя спровокував Тбілісі і енергійний президент Михайло Саакашвілі. Велика частина європейської політичної еліти вельми стримано ставилася до Саакашвілі через його надто проамериканською, націоналістичної і навіть популістської політики. Решта були готові прийняти право Москви діяти на свій розсуд в ближньому зарубіжжі.
Тільки в 2012 році Путін, нарешті, повідомив, як довго Росія готувала операцію в Грузії. Пізніше, всього через кілька місяців після кримських подій, він визнав, що помічені на півострові солдати у формі без розпізнавальних знаків були бійцями спецпідрозділів його армії.
У Франції багато хто переконаний, що влітку 2008 року Ніколя Саркозі вдалося зробити дипломатичний подвиг і вирвати у Путіна перемир'я в той момент, коли його війська вже підходили до грузинської столиці. Але в підписаному російською стороною документі не говорилося ні слова про територіальну цілісність Грузії. На тлі втечі грузинського населення з осетинських сіл здавалося, що європейські держави готові миритися зі зміною кордонів на догоду апетитам Росії. Заявлене два тижні потому визнання Росією незалежності Південної Осетії (і Абхазії, ще одного сепаратистського регіону Грузії) перекреслило перспективу будь-яких переговорів про статус цих територій.
Демаркаційна лінія стала кордоном. Причому, межею рухомий, як нещодавно показало її переміщення до стратегічного нафтопроводу Баку-Джейхан. Яке, до речі, залишиться без відповіді, поки у Тбілісі не буде достатніх військових ресурсів, щоб відстояти права на свою територію.
Оригінал публікації: Il ya sept ans, le coup d'éclat de Poutine en Géorgie
Коли порівнюють ці навчальні місії, це не просто видає повне нерозуміння людиною їх обох, але й вказує на
